Новини
  • 05
    Червня
    2018

    Анонс інтерв'ю Святослава Вакарчука в ELLE Україна

    Читайте в липневому номері ELLE Україна інтерв'ю Святослава Вакарчука про навчання в Стенфорді, пошуках себе, боротьбу з его та розмови з новим поколінням.
    Наразі, Вашій увазі пропонується частина розмови, що не увійшла до журналу.

    ***
    Розмова – Віталій Пасічник
    Фото – Дмитро Гончаров.

    Віталій Пасічник: Ми зустрілись для інтерв’ю в ресторані і це непросто – сісти з вами за один столик,  навіть якщо ви на мене чекаєте. Весь час хтось хоче з вами поговорити, одна зустріч, інша…

    Святослав Вакарчук: Це випадково сталось. Просто в мене завтра день народження (інтерв’ю було записано 13 травня, напередодні Дня народження Святослава – ред.) і я намагався сьогодні встигнути якнайбільше, аби звільнити день завтра – зараз велика кількість зустрічей не дуже притаманна для мене.

    В.П. Що робити таланту в сучасних умовах?

    С. В. Талант психічно неврівноважений. Талант – це екстрим. Коли стоїш над прірвою на одній нозі, то тобі важко стояти довго, м’язи починають тремтіти. Неталант, тобто посередність- це більша врівноваженість, стабільність. Людина розслаблена, але не «горить», тому таку позицію зберігати легше і приймати свідомі, не імпульсивні, продумані рішення легше. Тому така людина може продумати свою стратегію набагато краще. Мало дійсно талановитих людей, які могли б стояти на одній нозі роками – для цього потрібна велика внутрішня енергія.

    В. П. Тому про багатьох талантів ми так ніколи і не дізнаємось.

    С. В. Цього року я випадково побачив якісь фрагменти з виступів на Євробаченні і кращим з того, що я побачив, був виступ переможця минулого року Сальвадора Собрала. Він переміг минулого року, його багато людей знають. Проте по ньому видно, що він не готовий йти до кінця: він такий тонкий, м’який, вразливий. Бог дав йому величезний талант, аура навколо нього просто світиться. Я дуже хочу, аби він став зіркою, хочу, щоб якомога більше людей його побачили й почули. Але не впевнений, що так станеться.


    В. П. Хочу розпитати про ваш американський період, але тоді ми відразу підемо від екзистенціональних проблем в політичні, оскільки виникне Стенфорд, ваше вивчення політології і соціології.

    С. В. Мене засмучує, що багато хто, так вузько мислить. Більшість людей, з якими я говорив про Америку, навіть не припускають думки, що можна поїхати вчитися в Стенфорд з тієї причини, що це найкраще для тебе проведення часу, найкраще перезавантаження, тому що пізнавати щось нове – важливо. Так, в Америці я займався пошуком себе, вчився, пізнавав нове. Люди думають: «Ага, він поїхав вчитися політології і соціології, значить все це не просто так».

    В. П. Люди, звісно, винні. Але ви винні теж. В одному з інтерв’ю ви порівняли Шевченка та Діккенса. Говорили, що для англійців Діккенс – це просто гарний письменник. Тоді як Шевченко для українців – це і поет, і патріот, і державник, і моральний імператив. Але ви ж теж менше Діккенс, більше Шевченко.

    С. В. Участь в політиці, виборах – це лише один з варіантів змінити суспільство. Це ж не президент чи імператор зробили, наприклад, японців японцями. Це самі японці зробили Японію такою, як вона є сьогодні.

    Потрібно чесно поглянути на себе в дзеркало і визнати, що головна проблема не в конкретних політиках, а в самому суспільстві. В правилах поведінки, системі цінностей, на якій зараз паразитують політики. Так, мають з’явитися нові лідери, особистий приклад яких буде сигналом початку змін. Але і суспільство має бути готовим до змін. І створювати запит на таких лідерів. І лише одночасність цих процесів може дати результат.


     В. П. Хочу з вами з цього приводу посперечатись, але не буду.

    С. В. Сперечайтесь, будь ласка.

    В. П. Просто те саме ви говорили студентам Києво-Могилянки. Про цей кантівський імператив всередині соціальної структури. Студентам Києво-Могилянки і так не пощастило: просто в силу своєї освіти вони виходять в світ більш соціально відповідальними, більш моральними, більш вимогливими до себе. Їм і так доведеться зазнати розчарувань, ламати себе під реальність. А тут ще й ви приходите і говорите: «Почніть з себе, змінюйте країну через себе»

     С. В. Так, а що мені їм говорити? Неправду? Брехати, що ми повинні обрати якогось конкретного президента і все зміниться?

    В. П. І паралельно з цим, в одному зі своїх інтерв’ю ви говорите, що має пройти ще 200-300 років перш ніж у нашого суспільства щось глобально зміниться. Це не проста доля, до якої ви закликаєте студентів.

     С. В. Іншого виходу немає. Ти не можеш зробити праведним світ, якщо сам не є праведним.

    В. П. Добре, давайте підемо від політики до більш цікавих речей.

    С. В. Просто, щоб закрити тему. Мене весь час питають з приводу моєї присутності в політичних рейтингах, президентських амбіцій, бажанні чи небажанні балотуватися на виборах. А історія в тому, що щоб я вам не відповів, ви однаково мені не повірите.

    В. П. Звісно, не повірю. У мене великий досвід життя в Україні. І політики весь час заперечують свої амбіції і весь час при цьому балотуються. Але давайте про інше. Перед інтерв’ю у мене вийшло поспілкуватись з людьми, які відвідували ваші лекції в Стенфорді. Вони досі під великим враженням. Що ж такого ви їм розповідали?

    С. В. Давайте зараз не будемо про це, бо підемо в такі хащі, що ніякого часу не вистачить. Не думаю, що читачам будуть дуже цікаві мої роздуми з приводу того, хто був правий  - Семюел Хантінгтон (американський соціолог і політолог, автор концепції етнокультурного поділу цивілізацій) чи Сеймур Ліпсет (американський соціолог і політолог, один з засновників теорії модернізації).

    В. П. Їм буде дуже цікаво.

    С. В. Якщо зовсім коротко, то я розбирав особливості сьогоднішньої ситуації в Україні, чому вона така складна і чому не може бути якогось одного, конкретного готового шляху, іноземного досвіду, який би ми могли взяти і просто перенести на себе. У нас багато особливостей, деталей, які обов’язково потрібно враховувати.

    В. П. Ми тут з України спостерігали за розвитком харрсамент-скандалів, які з Америки прокотились по всьому світу. Ви в цей час були в Америці. Які у вас враження?

     С. В. Вам не сподобається моя відповідь. Це настільки неоднозначна та заполітизована тема, що складно що-небудь коментувати. 
    Я можу сказати одне: насилля на людською гідністю неприйнятне. Будь-яке!

    В. П. У нас часто говорять, що це проблеми західних країн, що у нас своїх проблем вистачає. Як ви вважаєте, в Україні варто піднімати цю тему чи «то не твоя війна»?

    С. В. «не твоя війна» — це ви так тролите мене?

    В. П. Мабуть, я не дуже правильно використав ці слова.

    С. В. Я далекий від того, аби засуджувати людину за те, що вона, наприклад, оступилася. Але насилля, насилля над іншою людиною, то провина в квадраті, це неприйнятно.

     В. П. У нас просто жахливі цифри в Україні. Наприклад, 51% жінок не вважають насиллям над собою домашні побої. Вважається, якщо чоловік побив, то це справа житейська, це не насилля над людиною

    С. В. Я так само далекий від того, аби засуджувати таких жінок. Значить, таке суспільство. Значить, їх в це змусили повірити. Тобто від цього 51% добились того, що вони не розуміють, що вони - індивідуальності, що в них є власна гідність, що Бог їх створив особливою. Кожну. 
    Все, що ми можемо зробити, це постійно, рік за роком, фільмами, музикою, цінностями, які транслюють програми в телевізорі, показувати, що світ є і може бути іншим. І лише через усвідомлення власної гідності можливі зміни.

    Повний текст інтерв'ю читайте в липневому номері ELLE Україна