Новини
  • 26
    Серпня
    2017

    Святослав Вакарчук: "Беремо концертну паузу на рік"

    2017-го року вже традиційний концерт "День Незалежності з Океаном Ельзи» пройшов у Харкові та зібрав майже 30 тисяч глядачів на стадіоні "Металіст". Незадовго до виступу лідер гурту Святослав Вакарчук дав прес-конференцію, під час якої зізнався, як скучив за сценою після майже двомісячної концертної перерви, і висловив надію, що його настрій співпаде з настроєм глядача. Так врешті й сталося — Вакарчук виходив на біс тричі. Гімн України на завершення концерту співали 30 тисяч голосів. 

    На прес-конференції Вакарчука питали про різне — від річної концертної паузи ОЕ і реформ в країні до улюблених серіалів і прочитаних книжок. Далі — пряма мова. 

    Про творчу паузу
    Беремо концертну паузу на рік. Трошки віддихаємось після наших турів, потім подумаємо. Пісень багато нових, зрозуміло, що за певний час новий альбом «Океану Ельзи» планується, в цьому я можу вас запевнити. Про свої окремі творчі плани я ще поки не думав, хочу справді ні про що не думати з точки зору творчості, трошки зосередитись на своєму внутрішньому світі і на тій допомозі країні, яку я зможу зробити найближчим часом.
    (наступний концерт після паузи відбудеться на День Незалежності в Києві на НСК "Олімпійський")

    Про політику
    Я казав, що політичних амбіцій у мене немає. Я хотів би залишатись тим, ким є, якомога довше. Разом з тим ніколи не втомлююсь повторювати, що просто опустити руки і відійти в сторону і дивитись, як моя країна буде рухатись у прірву, якщо таке станеться, я не збираюсь. Поки що я роблю те, що можу, те, що вважаю найбільш ефективним. Життя вносить свої корективи, обставини змінюються.

    Про реформи
    Багато наших міжнародних партнерів, західних геополітичних гравців, неодноразово підкреслювали, що за останні три роки в Україні зроблено більше, ніж за останні з-понад 20 років незалежності. Як не дивно це простим людям почути, оскільки вони не так це все добро відчувають на собі, але це правда. Дійсно за ці три роки зроблено більше. Проблема тільки в іншому — цього мало! Ми так багато втратили часу, що цього вже мало і зараз треба робити ще більше. 

    Відверто хочу сказати, що є сфери, в яких, на мою думку, зроблено достатньо багато. Наприклад, на міжнародній арені Україна робить великі зусилля, і багато що їй вдається, особливо в нашій непростій ситуації — маючи анексований Крим, війну на Донбасі. Я би сказав, на певному високому рівні тримати геополітичний баланс, що є дуже складно, — це одне з найкращих досягнень.

    Думаю, неозброєним оком видно, як сильнішає українська армія. Вона зовсім не така, яка була декілька років тому, і треба подякувати за це всім, хто до цього причетний, зокрема, і владі, і президенту, і міністерству оборони, але і величезній кількості волонтерів, які просто з нуля, починаючи з 2014 року, буквально в полі підіймали нашу армію. І от саме їм я хотів би висловити подяку в першу чергу.

    Разом з тим, якщо ми візьмемо реформи, які зв’язані з щоденним життям кожного з нас, то тут все залишає бажати кращого. Судова реформа — це я навіть не можу назвати реформою, тому що все, що робиться, це в 10 разів менше, ніж потрібно. Антикорупційні суди не створені. Верховний суд — туди приходять багато людей, які були в системі. Зрозуміло, що це не є незаконно чи заборонено, але люди чекають змін, в тому числі нових облич. Тих облич, які ніколи не були асоційовані з попередньою владою або тим, що робилося раніше.

    Реформи в економіці робляться дуже повільно. Все одно скрізь є кумівство. Все робиться з середини наполовину. Політики, замість того, щоб рішучо робити речі, які потрібні, дивляться на опитування громадської думки і підлаштовуються під них. Це мені нагадує не просто халатність, а в якомусь сенсі навіть медвежу послугу своєму власному народу.

    Мені приходить на думку асоціація з сімейним вихованням. Уявіть собі: у вас є діти і ви постійно питаєте їх, що вони хочуть і даєте їм це. Наприклад, цукерки або морозиво. Що роблять розумні батьки, які думають про майбутнє? Вони, розуміючи, що занадто багато цукру дітям шкідливо, стараються давати його якомога менше, але при цьому роблять це не грубо, не забирають, щоб не відвернути дитину і не створити певну незадоволеність собою, починають з ними розмовляти, пояснювати, пропонувати інші методи... Тобто вони цікавляться, тому що їхні діти важливі для них, тому що для них — це їхнє майбутнє. 

    Повертаючись до теми, наші політики, замість того, щоб відчути, що насправді зараз важливо для народу, для людей, для того, щоб в майбутньому все розвивалось правильно, вони просто беруть і опитують людей: скажіть, що вам потрібно? Давайте піднімемо всім зарплати і пенсії? Давайте! Але давайте при цьому заморозимо продаж землі. А за що ж піднімати будемо? А давайте зробимо ще щось — заберемо всі фабрики-заводи в олігархів. Давайте, але хто ж їх забирати буде, якщо у вас опитування проводить ті самі політики, яких годують олігархи? Розумієте? Так ми можемо дійти до абсурду.

    Тому що фактично паразитування на суспільній думці — цей ганебний популізм, який в країні відбувається, це просто нагодовування цукром власної дитини, яка рано чи пізно захворіє на діабет. Хотілося б, щоб наші політики про це задумувались.

    Про натхнення
    Деколи буває, що нічого не надихає. А деколи за три дні можеш написати три або чотири пісні. Потім намагаєшся згадати, що тебе надихнуло - сам не пам’ятаєш. Творчість вона непередбачувана. Це як ваш настрій. Раптом щось — і став класний настрій. Або навпаки. Буквально дрібничка може змусити бігти думки в один бік чи в інший. Так само з піснями. Чи є якийсь рецепт, як це відбувається, я не знаю.

    З приводу хітовості. Це питання, яке мене відверто кажучи, дратує. Тому що коли ми пишемо пісні, ми взагалі не знаємо, які з них будуть популярними, які ні. Бувало таке, що я думаю, якась пісня, яку я сильно люблю, буде найбільш популярною, а її люди навіть не помічають. А бувають пісні, про які ти думаєш, може, їх і не треба включати в альбом, соромно показувати, а потім з кожного динаміка чуєш, по радіо, по телебаченню, і думаєш: «Господи, що вони в ній такого знайшли?» :))

    Якщо б сказали, що потрібно відправити в космос одну пісню «Океану Ельзи», щоб показати, що це таке, то я думаю, що це була б пісня «Друг». Якщо б це був мій вибір.

    Про Україну і патріотизм

    Безумовно, Харків в більшості своїй — російськомовне місто, але від того воно менш українським не стає.

    Я неодноразово це говорив і зараз ще повторю: я гордий, що незважаючи на сотні років утискань і дуже несприятливу історію, наша нація зберегла свою самобутність, в тому числі культуру, мову і традиції. Якщо б не вони, нам би було дуже тяжко. Але сьогодні у ХХI сторіччі ми маємо сфокусуватися на будівництві держави на так званому конституційному патріотизмі. Щоб люди, незалежно від походження, незалежно від того, яка їх материнська мова, незалежно від того, які історичні обставини їх привели в ситуацію, коли вони самі хочуть називати себе українцями, вони мали б будувати такий спосіб життя, яким будуть гордитися самі і боятимуться втратити, яким будуть пишатися їхні діти. Це і називається конституційний патріотизм — коли ти любиш свою країну просто за те, що вона є.

    І для цього всім нам, і україно-, і російськомовним, замість того, щоб витрачати час на такі питання, просто треба закатати рукави і будувати країну. Історичні тертя — абсолютно нормальні, закономірні для нації, яка розвивалася довгий час різним способом, різними швидкостями, в різних умовах…, — головне, щоб зараз відчували, що ми всі хочемо бути цими українцями і будувати країну, в якомусь сенсі, за покликом серця. І не боятися при цьому сперечатися один з одним, але сперечатися не по меті. Мета має бути для всіх одна - єдине бачення майбутнього України. А от сперечатися можна з приводу форм, шляхів досягнення цієї мети — це абсолютно нормально для демократичної країни.

    Буквально пару днів тому ми з друзями мали у спілкуванні цікаву тему — раніше Україна так чи інакше була геополітично дуже розділена. Якщо грубо говорити, половина країни виступала за рух до Західної Європи, інша половина — за зближення з Росією. Сьогодні очевидно питання вже не стоїть. Країна у зв’язку з усіма недавніми подіями більш-менш монолітна у своєму виборі. Вже всім стало ясно, яким має бути вибір. Тому тепер наша задача — оскільки ми знайшли, куди ми хочемо рухатись - перестати сперечатись з цього приводу і почати проводити дискусію про методи досягнення. І створити насправді політичні рухи, які є типовими для різних країн світу. Умовно кажучи, щоб були свої праві і свої ліві. І вони між собою на економічні і соціальні теми вели змістовний діалог, в цьому діалозі народжувалась істина: спочатку одні були при владі, потім інші. Так це відбувається, але жоден з них не має ставити під сумнів саму мету і принцип існування держави.

    Сьогодні у нас більш-менш сприятливі для цього умови, але давайте їх не відпустимо і давайте знов не розхитувати той човен, який ми так акуратно і своїми зусиллями, в тому числі життями людей, які віддали їх за це, почали направляти в правильне русло.

    Про кіно
    К
    іно — це такий самий лакмус або дзеркало суспільства, як і музика, як і будь-яка творчість. Культура — це в принципі дзеркало того, що відбувається в суспільстві. Якщо суспільство потерпає, то і культура буде потерпати. Мене нещодавно на кінопремії «Золота дзиґа» запитали - як ви думаєте, коли українське кіно розпочне розцвітати. Я кажу: тоді, коли почне розцвітати українська держава. Так не буває — кіно розцвітає, а держава перебуває в стані стагнації. Все рухається гармонійно.

    Українське кіно як явище покращиться тоді, коли покращиться економічне життя в країні. Отак прямо я ставлю залежність. Разом з тим окремі таланти, безумовно, завжди можуть існувати, навіть в найбільш несприятливих умовах. Оскільки Україна — талановита нація, то ми бачимо так чи інакше народжується, особливо в тих жанрах, де непотрібні великі бюджети, наприклад, документальне кіно або короткометражне кіно, як з’являються дійсно шедеври, які виграють фестивальні призи, за які не те що не соромно, а гордість настає. 

    Нам, музикантам, трошки легше, хоча це теж недешеве задоволення, але його собівартість є невимовно нижчою, ніж собівартість кіно. Підсумовуючи, я сказав би так:  як тільки ми зробимо так, щоб і країні жилось краще, величезна кількість талантів зразу знайде своє місце, я в цьому абсолютно впевнений.

    Щодо мене (питання було, чи не планує сам Вакарчук зняти кіно  ред.), я дружу з Романом Балаяном, це мій старший друг, і він спочатку дуже хотів, щоб я знявся в кіно. Коли він зрозумів, що в мене нема на це багато часу, просто так складалося, він перейшов до іншої ідеї — вмовити мене стати режисером. І, ви знаєте, ця ідея в мене значно більший відклик знайшла, я про це роздумую (сміється). Проте станеться це чи ні, я ще й сам не знаю.

    Про книжки і серіали
    Я дивлюсь різні серіали і читаю багато книжок. Зараз був на відпочинку — за 10 днів примудрився прочитати сім великих книжок. Читав по триста сторінок в день. Дорвався :)))))

    Читав все, що завгодно. Вперше в житті прочитав — не соромлюсь цього — «Червоне і чорне» Стендаля. Щось мене на французьку класику тягнуло — читав декілька романів Еміля Золя, також прочитав пару повістей Марії Матіос, які я не читав раніше. Ще прочитав декілька книжок нехудожнього плану. Зокрема, наприклад, книжку про те, чому капіталізм став успішним лише в західному світі…

    З останніх серіалів мені найбільше сподобався серіал «Billions» — здається, він в нашому прокаті називається «Мільярди» — про змагання між прокурором і мільярдером з Уолл-стріт. «Гру престолів» — я дивився перші два сезони, а далі був заяйнятий і покинув. Моя сім’я дивиться, вони всі сходять з розуму, як і весь світ. Я з повагою ставлюся до цього серіалу, він дуже круто зроблений, просто мене на все (щоб дивитися) не вистачає. Думаю, я надолужу під час перерви в гастролях :)  

    за матеріалами стенограми прес-конференції від mediaport.ua

    фото Вікторії Квітки