Новини
  • 14
    Травня
    2015

    Святослав Вакарчук: «Я все той же хлопець, який починав з «Океаном Ельзи»

    Святослав Вакарчук ідеально відповідає класичним уявленням про те, чого варто досягти чоловіку до сорока років. Він співає в найуспішнішій групі країни. Він забезпечений матеріально настільки, що здатен масштабно допомагати тим, хто цього потребує. Кожне його публічне слово підхоплюється на льоту тисячами українців і розноситься вітром країною. Його авторитет серед співвітчизників може бути предметом заздрості для будь-якого політика, у тому числі й для першої особи країни.

    У часи більш психічно врівноважені наша розмова була б, швидше, про особисте, індивідуальне. Про персональний проміжний фініш у житті та очікування майбутнього. Зараз це неможливо. І в творчості, і в соціальній активності Вакарчук знаходиться на лінії вогню, і тут вже не відділити приватне від громадського. Війна лягла на нього яскравою холеричною печаткою – його рухи стали різкішими, реакції блискавичними, мова набула форм гарячкової кулеметної черги. 

    фото - Юлії Вебер

    Ми зустрілися в кінці квітня. Перед розмовою Святослав мучив ноутбук, куди йому повинні були надіслати фінальну версію кліпу «Не твоя війна» за день до оголошеної прем'єри. Прислали. Він тут же поділився новою піснею і відео. Я дивився, як на екрані тривожно оберталася величезна монета, і думав про те, що Вакарчук – з тих, кому відверто набридло чекати, якою стороною вона впаде. Хто знає, що жереб майбутнього залежить від того, як ти поливаєш і вирощуєш сьогодення. Цією електрикою наповнені всі його прояви – жести, міміка, інтонація. Розмова з лідером «Океану Ельзи» за напруженням мало в чому поступається концерту.

    Кліп монохромний, хоча хочеться сказати «чорно-білий». Деякі музиканти відмовляються приймати чорно-біле трактування нинішньої військової реальності України, кажуть, що все складніше. Вам зрозуміла така позиція?

    З одного боку, це правда – не чорно-білий. З іншого, деякі ж не хочуть взагалі нічого говорити на цю тему. Світ дійсно складніший, ніж у казці, на шаховій дошці або в кліпі гурту «Океан Ельзи». І тим не менше...

    Знаєте, у кіношників є такий прийом: на тлі спеціально висвітленої площини, який би ти одяг не надів, він буде спочатку неодмінно темним, а з якогось моменту – світлим. Грань між тим, де світле перетворюється в темне, повинна бути у кожного, я вважаю. Я не проти того, що світ не чорно-білий, але проти того, щоб вважати його сірим. Тому що він різний. Коли людина висловлюється з того чи іншого приводу, я завжди з повагою прийму те, що ближче до чорного або до білого. Але не розумію, коли думки немає. Людина – особистість, у неї немає права перед Богом відмовлятися від вибору. Той, хто не робить вибір, грішить.

    Відсутність такого вибору публічно з боку артистів часто дратує тих, хто їх до цього поважав.

    Є дуже важлива заповідь «не судіть, і не судимі будете», якої намагаюся дотримуватися. Будь-яким музикантам я б порадив сформувати чітку переконливу думку з приводу важливих для суспільства подій. І не боятися її висловлювати. Не думаю, що той, хто має чесну думку, відмінну від позиції більшості в Україні, буде підданий обструкції.

    - Після випадку з Олесем Бузиною, думаю, багато хто буде побоюватися.

    Я не раз вислуховував екстремальні позиції, які висловлював він і його однодумці. Особисто мене вони ніколи не зачіпали. Слабкість – реагувати на таке, бо для відповідної реакції такі речі і висловлюються. Посадіть поруч зі мною сто таких людей і хай вони будують свою вежу зі слів, − мені буде все одно. Я настільки впевнений у своїй позиції, що постав біля мене хоч цілий такий мітинг, буду дивитися на нього, може, посміхатися, а думати про своє. Писати пісню в голові, наприклад. Слабкість суспільства в тому, що воно дратується у відповідь на такі випади. Потрібно ставати резістантним до цього, виробляти імунітет. Будь-яке здорове суспільство має свої крайнощі, але вектор його руху задає міцний мейнстрім. Тому вбивство людини будь-яких поглядів – страшний гріх, який неможливо виправдати.

    Однак я вважаю, що більше все-таки не люблять не тих, хто говорить «не так, як прийнято», а тих, хто нічого не говорить. Мені здається, найбільше дратує людей саме це. І мене теж. Для прикладу, є позиції, які розділяють людей в Америці: аборти – добре це чи погано? Або...

    Вільне володіння зброєю.

    Так, зброя – легалізувати або не легалізувати? У такій ситуації не можна стояти осторонь і казати, мовляв, мене це не стосується. Наприклад, у випадку із забороною абортів: «Взагалі-то, я не знаю. Я чоловік, до абортів відношення не маю. Це питання до жінок». Так і у нас. Коли запитують, як ти ставишся до подій на сході України, ніхто не має права говорити: «Це не моя справа, я не знаюся на політиці, я повинен нести любов». Тому що хочеться тут же запитати: «І що твоя любов тобі каже про ці події? Розкажи!»

    Багато українських музикантів часто бояться бовкнути щось зайве. І цією боязню вони роблять тільки гірше. Переконана в чомусь людина не може бовкнути зайвого, вона може лише поділитися своїми думками. Це стосується і мене. В уявленні про те, які позиції повинен займати український патріот, чимало стереотипів. Є маса спільних трендів, з якими я не згоден.

    Наприклад?

    Я проти непродуманого введення квот національного музичного продукту на радіо та телебаченні, це не панацея. При цьому я вважаю, що адекватна цензура, яка працює на безпеку держави, потрібна. Вона є в будь-якій країні світу – від Штатів до Центральноафриканської Республіки. Просто треба чітко розмежовувати одне й інше. Ви хочете зробити 75% української музики в ефірі? Подумайте, до чого це призведе. Української музики в такій кількості, здатної конкурувати зі світовою, просто немає. Значить, радіостанції почнуть платити хабарі, щоб догодити тим, хто перевіряє дотримання квот. Це перша профанація. Друге: ті, хто захоче чесно виконувати правило, почнуть включати що попало, аби зроблене у нас. Це ще більше буде проявляти відставання вітчизняної музики від зарубіжної і затверджувати комплекс неповноцінності. Ось до чого можуть призвести необдумані «патріотичні» кроки.

    - У вас є інша концепція з цього приводу?

    Дайте радіостанціям, які пропагують українську музику, фінансові пільги. Звільніть студії, які пишуть українську музику, від податків. Дайте преференції вітчизняним музикантам, тобто «пряники», які змусять їх творити, розвиватися. А квотування добре там, де є продукт, який можна виміряти. Нафта, наприклад. Якої б вона марки не була – все це нафта, все горить. Музика – інше. Американська й українська музика – абсолютно не схожі явища. І вони для різного потрібні. Я бачу дуже різні обличчя, коли люди слухають перше і друге. Потрібно і те, і те. Щоб бути частиною цивілізованого світу, не можна бути відірваним від нього. Треба відчувати, чим живуть наші брати в Англії, Америці, Польщі, Індії, скрізь. І при цьому посилено розвивати свою культуру. Поки що ми не робимо виразно ані першого, ані другого. Ми і по відношенню до світу в маргінезі, і ще не навчилися толком берегти, творити своє.

    Ви не відчуваєте сплеску української музики, який багато хто вже приймає як факт?

    Відчуваю. Цей процес йшов би й так, просто зараз на патріотичному підйомі він гостріше сприймається. Культура – лакмусовий папір, який реагує на події навколо. Але не хочеться, щоб зараз кожні три місяці сотнями випускалися пісні про героїв, про революцію і про патріотичну любов до країни. Пишіть просто: як пишеться, як відчуваєте. Адже навіть патріотична кон'юнктура – це, насамперед, кон'юнктура.

    З вашої піснею «Стіна» вийшла інша історія. Багато хто вважає, що її соціальний пафос роздутий на порожньому місці, з чистої любовної лірики.

    З цією піснею пов'язана напівмістична історія. Вона була написана як пісня про кохання. Причому написана цікаво. Я показав мелодію Серьожі Бабкіну, коли ми робили проект «Брюссель». Вона йому сподобалася, він спробував написати до неї текст, але далі фрази «де ми з тобою будемо» − вкрай важливої, ключової – справа тоді не пішла. Його текст був не в моєму стилі. Коли ми з проектом «Брюссель» вже готували програму, хтось згадав, що є така музика без тексту. Загалом, поки хлопці її репетирували, я за п'ять хвилин на клаптику паперу, сидячи біля мікрофона, написав текст. На той момент там був рядок «коли закінчіться наша війна». Вийшла пісня про сварку двох близьких людей. Ми прокатали її в турі, мені вона сподобалася, а потім я вирішив, що її варто записати з «Океаном Ельзи», група була не проти. І коли ми працювали над альбомом «Земля», я відчув, що мені хочеться поміняти «наша війна» на «їхня війна». Група була не дуже втішена такою поправкою, але я відчував, що хочу співати саме так. Так ми її в січні 2013 року і записали. Слово «їхня» не дозволяє говорити, що «Стіна» − пісня про кохання.

    -Деякі пісні, на кшталт «Обійми», де в тексті немає дієслів і прикметників жіночого роду, справляють враження, ніби ви звертаєтеся в них до Бога. Це моя галюцинація?

    Якщо чесно, в піснях до Бога безпосередньо намагаюся не звертатися. Звертаюся до нього часто, кожен день, мабуть, але щоб писати про це пісні... Свідомо я цього не роблю, для мене це занадто інтимне. Бог повинен бути скрізь і одночасно ніде. Я з тих, хто не вважає за необхідне говорити про це буквально. Так що не буду відкривати великих таємниць, надувати щоки і робити вигляд. Я все-таки звертаюся до жінки. У мене є кілька пісень, де явно звертаюся до чоловіка. Там, де неоднозначне трактування, − все і завжди про жінку.

    - У тому, як ви писали пісні двадцять років тому і зараз, є принципова різниця?

    Принципової – нема. Різниця в тому, що я роблю з піснею після початкового інтуїтивного посилу. Зараз став досвідченішим, збільшилася швидкість потоку інформації, яка приходить у вигляді пісень. Раніше мені потрібно було більше часу, щоб відчути наближення імпульсу, зараз все відбувається набагато швидше. Але суть залишилася тією ж. Коли сідаю до піаніно і більше десяти секунд думаю, що ж мені зіграти, значить, це просто вправа, а не нова музика. Я іноді зловживаю, народжую якісь етюди, але з них ніколи не з'являлося нових пісень. Тренування, не більше. Коли ж приходить пісня, то ти підходиш до рояля і виявляєш її там відразу. До речі, режисер Сергій Буковський, який зараз робить документальний фільм про «Океан Ельзи», випадково схопив момент, як я вигадую пісню. Це було минулого року в Одесі, на саундчеку перед концертом на стадіоні. Вони зняли, як приблизно за три хвилини народилася нова пісня. У цієї композиції вже є текст, вона записана в демо-версії для нового альбому. Не знаю, чи візьме Буковський цей епізод у фільм.  

    Виходить, він зазирнув випадково у святая святих – творчий процес.

    Там немає нічого такого, ніякого німба і світіння не видно.

    А ви зйомку дивилися? Може, потім проявилося?

    Точно ні, я бачив (посміхається – ред.). До речі, у мене шматочок цієї пісні є в телефоні. Зараз я її знайду... (Переглядає мобільний – ред.) Ні, довго шукати. Потім як-небудь покажу.

    - Для мене, мабуть, головна ваша відміна як артиста від більшості українських виконавців у тому, що ви пісні на сцені не співаєте, а проживаєте. Це виглядає захоплююче, але, підозрюю, вимотує.

    Є трохи.

    Як вас вистачає на три години?

    На концертах трохи простіше. Все-таки живий виступ дає обмін енергією. Правильний концерт – це коли ти фізично втомився, а морально – на підйомі. Зате в студії, коли ти видаєш три-чотири дубля, − але ж це всього три-чотири пісні – вже неможливо стояти. Підкошуються ноги, треба пити чай, зупинятися. А здавалося б, що таке три рази заспівати пісню? До речі, в «Не твоя війна» голос, який ви чуєте, це демо-версія. Це був демонстраційний трек, який я заспівав і зрозумів, що краще не зможу. Однак, я пішов до мікрофона, заспівав два чистових дубля, зупинився і сказав звукорежисеру Віталію Телезіну: «Це безглуздо». А він мені: «Я тобі хотів сказати, щоб ти навіть не починав». Не знаю, чи взяв би демо-трек інший продюсер, але я як продюсер цієї пісні вирішив залишити.

    Як продюсер ви ще працюєте з Христиною Соловій. Тяга до цього амплуа, яка в вас відкрилася останнім часом, чимось викликана?


    Раніше я боявся занадто суб'єктивного підходу: сам написав музику і слова, сам заспівав, разом з групою зробив аранжування, а потім ще і збираєш її в ціле? Занадто багато однієї людини, я б назвав це певним культурним інцестом. Але саме у випадку з піснею «Не твоя війна» відчув, чого точно хочу – симфонізму і патетики. Крім того, приходить і якийсь новий досвід. Погляд з боку – добре, але думаєш про те, як зробив би ти. Цим треком я задоволений. Але це не означає, що я тепер буду продюсувати всі пісні «Океану Ельзи». Саундпродюсер – відповідальна робота. Це режисер в музиці. Завдяки продюсерам артисти часом стають кращими, ніж вони є насправді.

    Шкода, але рано чи пізно більшість продюсерів перетворюються на типовий конвеєр.

    Але є й Рік Рубін, який, до чого не доторкнеться, все виходить красиво. Я ніколи не був прихильником Джонні Кеша, але коли Рубін записав цикл його альбомів American, я став шанувальником цього музиканта. Він просто під гітару співав свої і чужі пісні. Це був шедевр. Христині Соловій я теж намагаюся допомогти знайти оптимальну подачу пісень. Вона чуттєво співає свої пісні, але не зовсім розуміє, як їх подати. Мені здається, разом у нас виходить. 

    Багато хто вважає вас людиною розважливою, яка ретельно вивіряє свої кроки. Ви погодитеся з цим?

    Це абсолютна правда. Я фізик за освітою, мене так вчили. Крім того, це властивість мого характеру. Я ніколи не живу сьогодні на сьогодні, а намагаюся думати, що буде завтра і післязавтра. Але це стосується всього, крім написання пісень та їхнього виконання. Бізнес, громадська діяльність, відносини з людьми – так. Музика – ні.

    - У зв'язку із завтрашнім і післязавтрашнім днем ​​у вас більше надії чи тривоги?

    Ну, я ж все-таки попросив поставити у фіналі кліпу «Не твоя війна» наприкінці усміхнене сонце! Думаю, що все-таки надії більше. Я вірю в те, що добро переможе зло, тому що вірю в Бога. Але я не ставлюся до цього інфантильно. Я не вважаю, що добро переможе швидко, що ми це скоро побачимо і зрадіємо. В іудаїзмі дуже цікаво прописана концепція месії – він же до іудеїв, на відміну від християн, так і не прийшов. Вони його все ще чекають. І хто б не прийшов, вони кажуть: «Ні-ні, це не те». Фішка в тому, що, можливо, він ніколи не прийде, але важливо чекати його. Коли ти чекаєш, то стаєш краще. Відчуття свята дня народження для дитини має бути важливіше, ніж подарунок і коробка цукерок, які їй купили.

    Нехай у вас буде саме такий день народження на 40-річчя. Ви, до речі, його переживаєте як рубіж?

    Він ще не настав, так що рано говорити. Всі мої знайомі і друзі, хто пережив це, відносяться до цього моменту з іронією. Крім того, що в анкеті в розділі «вік» доводиться писати дві інших цифри (а навіть не одну), більше нічого і не міняється, я думаю. Мені майже сорок, а я себе як відчував тим хлопцем, який починав з групою «Океан Ельзи», так і відчуваю.

    cultprostir.ua