Новини
  • 08
    Квітня
    2015

    Святослав Вакарчук: Нам потрібно ламати стіни в душах

    Легендарний український гурт “Океан Ельзи” відкрив у Парижі програму фестивалю “Україна – вільна сцена”. Святослав Вакарчук і команда відіграли у концерт-холі Olympia в центрі французької столиці єдиний концерт “Океан Ельзи – 20 років разом!” А лідер гурту знайшов час, щоби поспілкуватися з кореспондентом Євроньюз.

    Ірина Тимчишин, Євроньюз:
    “Святославе, кожен концерт Океану Ельзи – і в Україні, і за її межами – це завжди аншлаг. Як Ви самі можете пояснити феномен гурту, що існує вже 20 років і чия популярність лише зростає? Таке враження, що ваша творчість, як добре вино, з роками стає лише кращою…”

    Святослав Вакарчук: 
    “Ой, Ви стільки мені компліментів в одному питанні зробили, що я навіть не знаю, як відповідати. Ви, як французько орієнтований або базований у Франції канал, повинні у вині добре розбиратися і знати, що не завжди найстаріше вино найкраще. Але що близьке між вином і музикою – якщо ти маєш великий досвід у виробленні вина, то вчишся, що можна і що не можна робити, і обираєш найкращий шлях. Можливо, так само і з нами. За багато років ми навчилися відсіювати другорядне і беремо тільки головне. Головне для нас – це емоції. Я вже багато разів про це говорив, і можу повторити це на камеру. Я не знаю, чому люди нас люблять, особливо поза Україною. Поза Україною вони мало розуміють наші тексти. Значить, не за тексти. Можливо, за музику, але я впевнений, що в світі є багато музики, яка більш тонка, складна і більш вишукана. Я думаю, найбільше за що люблять “Океан Ельзи” – це за енергію, за той настрій, який ми несемо. А вміння концентруватися на цій енергії, я вважаю, і є нашою сильною стороною. Ми завжди заходимо у студію або виходимо на сцену, ніби в останній раз, і віддаємо, все, що можемо. Дуже просто, але дуже складно.”

    Ірина Тимчишин, Євроньюз:
    “Ви часто кажете, що не прагнете надавати своїм пісням соціального і політичного звучання. Однак саме ваші хіти стали гімнами двох революцій в Україні. Зараз їх співають і слухають на лінії фронту. Як вам вдається вкладати у музику силу, що спонукає людей йти “до бою”?”

    Святослав Вакарчук:
    “Я не думав ніколи, коли писав ці пісні, що з цими піснями будуть жити солдати на лінії фронту… Взагалі, коли ти пишеш пісні, ти не думаєш про якісь життєві ситуації. Ти просто пишеш… Ти просто маєш відкритий канал спілкування з Богом, я так завжди кажу. І він щось вкладає тобі в голову, в твою душу, і ти передаєш це людям. Можливо, він і вклав мені ці тексти, ці пісні або цю музику для того, щоб передавати їх тим, хто цього потребує. Якщо люди, які борються за свою свободу на Майданах або на лінії фронту потребують моїх пісень, то значить на те теж є Божа воля.”

    Ірина Тимчишин, Євроньюз:
    “Ваш останній альбом “Земля” вийшов приблизно за півроку до початку Майдану, коли ще нічого не віщувало тих подій, які сталися. Але вже тоді у кількох піснях лунали слова про війну, про стіну, яка розділяє людей… Звідки прийшли ці образи і передчуття?”

    Святослав Вакарчук:
    “Пісня про стіну, з нею взагалі містична історія пов‘язана. Це пісня, яку я вперше написав для свого сольного альбому “Брюссель”, і ця пісня була про, скажемо так, складність відносин між хлопцем і дівчиною. І там в оригіналі були слова “Де ми з тобою будем, коли закінчиться наша війна”… І ми її так і грали на концертах.

    Потім прийшов час і ми вирішили записати цю пісню і включити її в альбом “Земля”. Хлопці довго переконували мене, що ця пісня самодостатня така, як вона є. Але щось мені захотілося просто в студії поміняти слова з “наша війна” на “їхня війна”. Чому я це зробив, я не знаю. І вони мені всі казали “Якщо ти це зробиш, то пісня буде мати політичний підтекст, навіщо це потрібно”. Але я відчував, що це потрібно. І вийшло так, що ця фраза “їхня” одразу поміняла пісню, і вона стала через півроку такою актуальною. Більше того, ми в липні 2013 року зняли відеокліп на цю пісню, в якому є кадри з наших великих стадіонних концертів у Львові і Донецьку. І під кадри об‘єднaння цих концертів ідуть слова “Впала між нами стіна”. Трошки іронічно, тому що стіна не те що не впала, а навпаки. Злі люди збудували між нами ці стіни. І тепер нам доведеться їх ламати або демонтувати. Найголовніше, що сталося – виросли стіни в душах, і нам буде потрібно ламати стіни в душах, а це бульдозерами не зробиш, на це потрібні роки, і це мене, зрозуміло, дуже засмучує.”

    Ірина Тимчишин, Євроньюз:
    “На Вашу думку, “чи вистачить нам сили зробити так, щоби впала стіна”? Яким чином Україна може виграти війну за серця людей на Донбасі і в Криму?”

    Святослав Вакарчук:
    “Шлях виключно один – покращувати кожного дня життя України та українців. Реформи, зміни правил гри, покращення матеріального добробуту, конкретні речі історії успіху. Чим успішнішим ти стаєш, тим більш тривкою, самодостатньою, актуальною є твоя ідея. І тим менш актуальною є ідея твоїх опонентів. Насправді люди інстинктивно тягнуться до чогось більш успішного. Станьте більш успішною країною, і вам буде легко виграти будь-які війни – і моральні, і матеріальні, і військові, і дипломатичні. Сильні завжди виграють. А щоб стати сильними, весь успіх в наших руках. Я ніколи не вірив у містичну допомогу, яка звідкись надійде, і раптом нам стане добре. Так само, як я не вірив у всеохопного ворога ззовні.

    Починати треба з себе, зсередини. Ми зараз дуже багато говоримо про зовнішню загрозу і зовнішню допомогу. Нам треба тримати в пам‘яті і перше, і друге. А знати, що головне – це внутрішня загроза, і внутрішній ресурс, який є всередині. Це, як з організмом. Організм деколи бореться, і кажуть лікарі, що антибіотик вам допоможе. Насправді, антибіотик – це умовно допоміжний захід. Насправді, що допомагає – це власний імунітет. Прихований імунітет організму – дуже сильний. Він може боротися до останнього, але нам треба хотіти боротися.

    Так само і пам‘ять людська. Ви знаєте, що ми користуємося лише кількома відсотками нашої пам‘яті, а в голові набагато більше. Нам потрібно не лінуватися, і приватно, як особам, і в особистому житті, і як державі, нам потрібно більше робити.

    Не можна просто ходити з простягнутою рукою і казати “Нам погано”. По-перше, нам стало погано, тому що ми самі до цього привели. А по-друге, якщо вже сталось, так як сталось, це твоя відповідальність і твоє майбутнє. Ти повинен взяти себе за шкірку, йти вперед і робити щось. Я собі це говорю щодня і говорю кожному українцю.”

    Ірина Тимчишин, Євроньюз:
    “Якщо відкинути фактор зовнішньої агресії з боку Росії, як нам, українцям, шукати шляхи до примирення, коли по обидва боки втрачено стільки життів? І яку роль повинні відігравати люди мистецтва у цьому процесі?”

    Святослав Вакарчук:
    “Дуже ключову роль, тому що люди мистецтва відчувають трохи більше і йдуть попереду. По-перше, нам потрібно вербально і ментально об‘єднуватися, а не розділятися. Нам потрібно перестати говорити – ми такі, а ви такі, ми хороші, а ви погані, ми кращі, ви гірші. Ми всі однакові перед Богом. Ми всі достойні кращого життя. І ми всі однаково винні в тому, що сталося. Це та аксіома, з якої треба починати. Немає більше чи менше винних. Не можна казати, от політики у всьому винні. Нас, простих людей, роз‘єднали і довели до війни. А що – не ми обирали цих політиків? А що – не ми давали їм можливість паразитувати, красти мільярди доларів, маніпулювати нами? Не ми не хотіли вчитися, отримувати кращу освіту, розширювати світогляд, ставати життєво сильнішими і мудрішими? Це ж наша власна відповідальність. Ніхто палкою нас не заганяв голосувати за тих людей, які зробили з країною те, що сталося. Це все наша спільна відповідальність. І людей на Донбасі, і людей в Києві, і людей на Західній Україні, і моя, і ваша, кожного з нас. Це відповідальність всіх українців.

    Так само, як і успіх, який на нас чекає, а я переконаний, що він на нас чекає, якщо відповідальність буде усвідомленою, це теж буде успіх всіх українців. Нам потрібно сьогодні шукати речі, які нас об‘єднують. Що стосується смертей – це страшна річ і, безумовно, їх так просто не забудеш. Але я нагадаю, що існують десятки прикладів історичних, коли відбувалися ті самі речі і навіть гірші, в яких йшли справжні громадянські війни.

    Нам не треба зараз посипати голову попелом і казати, все, більше ніколи не буде так, як було. Можливо, деякі речі були потрібні нашій країні, щоб стати сильнішою далі.”

    Ірина Тимчишин, Євроньюз:
    “За минулий рік українці так і не побачили тих змін, за які стояли на Майдані. Реформи тупцюють на місці, рівень корупції фактично залишається той самий, натомість економічна ситуація ускладнюється щодня. Може настати момент, коли прийде виснаження і розчарування – як це було після Помаранчевої революції. Як нам від цього вберегтися? Що допомагає Вам зберігати віру в те, що “все буде добре”?”

    Святослав Вакарчук:
    “40 років в пустелі ходив єврейський народ, Мойсей вів його, перед тим, як прийти в Землю обітовану. 40 років – це умовний термін, зрозуміло. Я зараз не натякаю, що нам треба чекати 40 років. Всім потрібне терпіння. Але терпіння – не склавши руки, сидіти. А тяжко всім працювати. Знаєте є така фраза “Коли перемога найближча, то здається, що ти вже програв”. Відчуття поразки – найбільш сильне за день до перемоги. Нам потрібно не боятися, що буде довгий шлях. Але цей довгий шлях вартий того, тому що в кінці-кінців навіть якщо ми при своєму житті не побачимо Україну такою багатою, як Франція, Америка, чи там Швейцарія, але принаймні будемо бачити, що ми йдемо по шляху і наші діти й внуки отримають плоди від нас. Ми мусимо садити ці дерева і поливати їх. А так постійно сидіти і чекати “От зараз нічого не сталося, вже цілий рік пройшов, а нам ніхто бананів в рот не поклав”. Так не буває.

    Ми багато років занапащували все, що було, і тепер хочемо, щоб все змінилося. Не в захист нинішніх політиків, і не у виправдання, хочу сказати, що за рік різко зміни не робляться. А навпаки в критику сьогоднішніх політиків хочу сказати, що не потрібно виправдовувати все війною, складною ситуацією, зовнішньою агресією… Потрібно показувати на своєму приватному прикладі конкретні речі, які можна робити. Не повинно бути в політичних списках випадкових людей. Не повинно бути сімейних і кумівських зв‘язків у політиці. Боротися з корупцією дуже просто. Пересядь з дорогої машини, яку ти маєш, і переїдь з дорогого будинку у звичайну квартиру, сядь в малолітражну машину, і люди тобі повірять. А багато говорити, що ми маємо боротися, а не показувати це власним прикладом, я думаю, що люди це оцінять. Для цього є демократичні вибори, наступні вибори тоді будуть приводити до влади інших людей…

    Але тим не менше, поки що я хотів би не робити висновків і сказати, що є хороші, позитивні зсуви, які важливі, які відбуваються. Є нові обличчя в парламенті, в уряді, реформи якісь відбуваються, можливо, повільніше, ніж ми хочемо. Але давайте не чекати манни небесної, а критикувати, допомагати там, де можемо, показувати помилки, не боятися висловлювати свою думку. Там, де потрібно відкликати свої мандати довіри. В кінці-кінців, це все теж демократичні інструменти, якими ми маємо користуватися.”

    Ірина Тимчишин, Євроньюз:
    “Особисто Ви які зміни у найближчі роки хотіли б побачити в Україні, аби можна було сказати, що злам цінностей відбувся і відбувся незворотньо?”

    Святослав Вакарчук:
    “Нам потрібно звертати увагу на освіту. Це наріжний камінь всіх наших майбутніх змін і реформ. Від дитячого садку, школи до університету. В основі зміни освіти має бути людина. Людина є найвищою. Людина як індивідуум, як відповідальна особистість, як людина з власними цінностями, з власними сильними сторонами, з власним “я”, яке вона хоче проявити в цій країні і збудувати наше майбутнє. Так треба виховувати наших дітей. Їм треба показувати, що вони є індивідуальними, самостійними і найголовніше – що вони є вільними. Нам не вистачає в освіті відчуття свободи і волі. Нас вчать всіх схиляти голови, боятися влади, завжди не перечити вчителю, відходити назад. Нам треба проявляти індивідуальність. Нам потрібно в школі показувати, що не всі мають вчити одне й те саме, а що кожна людина є талановитою, і знаходити в кожного свій талант. І тоді ці талановиті люди – кожен у своєму, збудують таку саму відкриту і успішну і країну.

    Тому освіта – це найважливіша реформа. Іронія в тому, що освіта – найдовша, найбільш стратегічна і найбільш інерційна реформа. Ні за рік, ні за два, і ні за п‘ять не побачиш її плодів. Але ми мусимо про це говорити. Якщо ми не почнемо реформи в освіті – кардинальні реформи, – ми нічого не змінимо. І взагалі, я бачу перше завдання у зміні свідомості молодих людей і цінностей. Свобода вибору має бути основною цінністю. Зрештою, свобода і відповідальність – це і є ті європейські цінності, про які ми так багато говоримо. Ми хочемо в Європу, і не знаємо, що це означає. Європа – це не паспорт ЄС, Європа – це цінності. Свобода вибору, гідність, відповідальність за свої дії, чесна праця. Все дуже просто. Це треба вчити і культивувати в наших дітях.

    Це має бути як Біблія. Я думаю, це основна реформа. Всі інші реформи повинні теж робитися, але вони похідні. Тому що і корупція пропаде, і продуктивність праці виросте, і кількість успішних людей, успішних проектів виросте після того, як ці цінності будуть імплементовані в суспільство. Це завдання не тільки політиків, а й всієї, я сказав би, тієї 10-15-відсоткової верстви населення, яка і називається громадянським суспільством, тим, кому не байдуже. Часто кажуть, от нашим всім людям все одно. Суспільство в принципі ділиться на людей, більшість з яких інертні будь-де – у Франції, Америці, Кореї. Є багато таких, хто живе, як живе, сьогоднішнім днем, користуючись тими правилами. І є невеликий – 10-15-20-відсотковий прошарок населення, який рухає вперед. Оце і є те справжнє громадянське суспільство. Ті люди, які ведуть вперед завжди. Оці люди мають встати, підняти голову і сказати “ми так більше не хочемо жити, ми будемо жити по-іншому” і почати жити по-іншому. І що цікаво, це вже стається сьогодні.

    Зовсім інша атмосфера зараз, ніж після Помаранчевої революції 2004 року. Якщо тоді вийшли на площу, отримали результат ефемерний, їхній прапор замайорів там, де вони хотіли, і вони розійшлися додому по своїх справах, то сьогодні зовсім інакше. Сьогодні ми маємо волонтерські рухи, сьогодні ми маємо соціальні рухи, які ідуть паралельно з державою і роблять свої речі. Ви подивіться, як суспільство допомагає армії, потерпілим в АТО. Фактично люди почали вчитися тому, що записано в Біблії. “Люби ближнього, як самого себе” – ми тільки зараз почали цьому вчитися. Або “Чини з іншим так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою”. Ці заповіді, записані більш як 2 тисячі років тому, в Старому завіті, вони є актуальними для всіх. Їх треба взяти на озброєння. Не треба вигадувати нічого нового.”

    Ірина Тимчишин, Євроньюз:
    “Нещодавно Ви стали стипендіатом престижного Єльського університету і влітку будете навчатися на спеціальному курсі, що готує потенційних молодих лідерів. Чи означає це, що Святослав Вакарчук серйозно розглядає для себе ймовірність вдруге змінити сцену – з музичної на політичну?”

    Святослав Вакарчук:
    “Ні, це не означає. Це означає тільки те, що ті 4-5-6 місяців відпустки, які буде мати група “Океан Ельзи”, я хотів би використати з користю для себе. Я не уявляю собі, що я б 4 місяці сидів, нічого не робив, або поїхав би в теплі краї… Для мене набагато важливіше інтелектуально розвиватися. Я називаю це інтелектуальним СПА. Я хочу розширити свій світогляд. Це потрібно, щоб писати іншу музику, інші тексти, бачити по-іншому світу, можливо, допомагати Україні, можливо, бути ефективнішим. Але насправді, прямої якоїсь стратегії іти в політику в мене немає.”